Апостолів Петра і Павла

Щиро вітаємо Вас!

Мира, Добра і Радості дай Вам Бог!

Ласкаво просимо до нас у гості !

Welcome to visit us!

 

Cвятці

10 червня - Неділя всіх святих.

Заговини на Петрів піст.

17 червня - Новомучеників та сповідників,
які в Україні та в інших землях
у ХХ столітті за Христа постраждали
18 червня - Блж. Ігоря,
вел. кн. Чернігівського і Київського (1150)
28 червня - Свт. Михаїла,
першого митр. Київського і всієї Русі (922)
1 липня - Прп. Леонтія,
канонарха Печерського (ХІV)
6 липня - Вишгородської ікони Божої Матері
7 липня - Різдво Хрестителя Іоанна
12 липня - Апостолів Петра і Павла.
Касперівської ікони Божої Матері

Богослужіння починаються о 8:00.
Хрещення та вінчання почнуться з 15 липня о 10:30


 

 

Шановні Брати і Сестри!

З великим сумом повідомляємо,
що в День Святого Духа, 4 червня 2012 року в 11-20 на 89-му році життя
відійшов у Всесвіт відомий письменник Микола Гаврилович Невидайло,
багатолітній політичний в'язень, честь і слава всієї Січеславщини.
Після всього, що він пережив на землі, молимось,
хай прийме Бог душу сучасного праведника України
в Рай Вічного Життя!
Час від часу ми друкували його твори,
в тому числі й особливий твір - "Homo homini lupus est".
Все це можна знайти і прочитати на нашому сайті.

13 липня - 40-й день преставлення
Миколи Гавриловича Невидайла
14 липня, в суботу - Поминальний день в Рубанівському Храмі Покрови:
панахида і поминальна трапеза о 10:00.
Запрошуємо на поминки.
На молитовну згадку про Миколу Гавриловича Невидайла
до його сороковин
видавництво «Навіки» видає книгу «Жага Волі» -
для всіх, хто шанує пам’ять видатного письменника Січеславщини.


Перекласти сайт



Підписатися на новини


Останні видання


Художник Володимир Єрмаков
переглянути

переглянути

Отець Василь і Микола Невидайло


 

__________________________________________________________________________________________________________________________

Людина на землі вивчає ту пісню, яку буде співати на Небі
Мірою любові є любов без міри

 

 

* * *

   З розчиненими навстіж і усміхненими до всього світу очима, я, підстрибуючи босими ногами по зеленій толоці, збиваючи на ходу палицею жовті маківки молочаю, біг разом з усіма дітлахами зустрічати череду, що вже спроквола виповзала з-за ставка, після цілоденного випасу десь аж під Волохами. Чудовий надвечірній час! Ждеш його, ждеш цілий день, як найбільшого щастя, як найвищої радості! Там і Малка, корова наша, яку я так люблю, з важким, повним молока вим’ям, повертається додому...
   - Вася, Вася! - Чую, гукає мене мій одноліток Славко Олійник (“німчин” - дражнили його, бо народила його мати від німця під час окупації і із-за цього з ним ніхто не дружив, проганяли геть, навіть коли купалися гуртом в ставку, а ми з ним були друзями, бо я чогось дуже жалів його).
   Я зробив сальто на ходу і відгукнувся.
   - Що, Славко?
   - Та біда в тебе. Ти, може, ще й не знаєш про це.
   - Що сталося?
   - Та соромно й казати. Така ото біда.
   - Ну що, що?!
   - Та що? Галя твоя повернулась. Кудись далеко їздила. І знаєш, Васю, вона тепер не по-нашому балакає. Вона “штьокає”, як кацапка. Штьо? Штьо? Слухать навіть гидко!
   В мене аж серце зупинилось і в очах потемніло.
   - Та що це з нею? Не може такого бути! Вона ж хороша. Вона ж моя.
   - Отож і біда, що твоя. А так, хай би штьокала собі - на сміх всім людям.
   Боже, що ж робити?! - ніби проштрикнув мою душу цей виголос. Я й про корову забув. І вже за якусь мить був біля нашої хати.
   - Мамо, мамо! Для чого ви мене оженили на Галі? Вона вже спортилась. Вона почала штьокать! Я не буду з нею жити!
   - Синочку мій, Васю, заспокойся, нікуди вона не дінеться, поштьокає і перестане, - поралась біля кабиці мама, - а що поженили вас, як повели в перший клас, то тож ми хотіли як краще. От і домовились з її батьком, Іваном Петровичем, щоб ви сиділи в школі вдвох за першою партою. І вчительці про це сказали, бо, думали, як повиростаєте, то поберетеся і онуків нам на радість приведете...
   - А якщо вона не перестане штьокать, тоді що, як бути?
   - Та вже й не знаю, Васю, не думала ще про це. Не знаю, не знаю, рідненький. Може, будеш тоді весь свій вік вікувати наодинці. А може віддаси себе Богу. Хоч буде кому молитися за нас, поминать, коли нас не стане...
   - А я тоді і бабусю буду поминати кожен день.
   - І бабусю, і мене, і всіх... А ти сходи до Галі, побалакай. Що з нею? Де вона була? Сходи.
   - Та ну її, не піду, - охолонув я, - завтра вранці коров до череди поженемо, там і побачимось. Ну її! Я краще піду Малці трави нарву на вечерю...
   Все літо ми жили надворі, спали на сіні. Я лежав, дивився на засіяне яскравими зірочками небо і думав: “Ну й віддам себе Богові. Хай Він бере мене до Себе. Аби тільки не почати штьокать разом з Гальою. І без неї обійдусь. Ну й що? Подумаєш, яка цяця! Живуть же якось люди. І без неї проживу. Без неї, без неї... - засинаючи, шепотів я.
   А ще до світ сонця я вже нетерпляче крутився: “Та хочби мама скоріше корову подоїли, щоб встигнути до череди. Там і Галя буде...”
   Та де там! Не було Галі. Корову їхню сусідка привела.
   - А Галя де? - підбіг я до неї.
   - Та дома, ще спить. З дороги втомилася. Вчора ж тільки повернулися, в Саратов вони їздили. Це аж на Волзі, дуже далеко, їхать довго.
   - І що вони там робили? Чого їздили?
   - А хто його знає, піди сам спитай, Васю. Вона тобі сама й розкаже.
   - Добре, піду, cпасибі.
   І я пішов. Серце калаталось – жах! Їхній собака Рекс мене знав. Зрадів, заскавучав на прив’язі. Я жалів його, бо у нас собак не прив’язували: “Не треба, - казав дідусь, - хай бігають на волі. Нам злих собак не треба, в нас нема чого красти. А так - хоч раз гавкне вночі, того й досить... ”
   Заходжу в двір. Тихо. Мабуть, нікого вдома немає. Я витяг з колодязя відро води і налив Рексу в миску біля собачої будки. Підійшов до вікна, постукав. І за хвилю на порозі стояла Галя. Я аж очі примружив: “Яка ж Галя красива!”
   - А, Вася, ты штё (штьо?) так рано разбудил меня. Я устала. Штё (штьо?) тебе?
   У мене аж коліна підігнулись.
   - Штьокає!
   - Ну, зайди в хату, если хочешь, - ширше відчиняє Галя двері.
   Я переступив через поріг і сів на долівку в сінях, бо заходити далі, в інші кімнати, в хаті голови колгоспу не дозволялось.
   - Да заходи, Вася, заходи, пока дома никого нет.
   І я зайшов. А там, в кімнаті, Боже ти мій! - не було долівки, а був дерев’яний настил, по якому якось незвично, неприємно загупали мої босі ноги. І раптом, мені аж моторошно стало - з святого кутка, де в нашій хаті були ікони, на мене дивився Сталін. Він стояв серед українських хлібних полів, в одній руці держав шинель, а другою показував кудись далеко, незрозуміло куди. І пильно дививсь на мене.
   - Да ты на приёмник, Вася, лучше посмотри, наверно не видел ещё никогда. Я сейчас включу тебе его.
   Галя клацнула по якійсь кнопці і враз посередині приймача замиготіло зелене око, а потім почулися з нього якісь жахливі звуки: ж-ж-ж-ж...
   - Що це?
   - Та это Америку глушат, - пояснила всезнаюча Галя. - Я вот наших найду.
   - Не треба! Виключ!
   - Да штё (штьо) с тобой, Вася?
   - Не хочу. Пішли звідси. Краще розкажи, чого почала штьокать? Ти ж мене зганьбила на все село!
   - Так там все так разгаваривають, куды мы ездили.
   - То там. А тут чого?
   - Ой, не приставай, Вася! Подумаешь, важность какая. Ты вот послушай, мы же через Москву ехали. Так там сам товарищ Сталин мне с Кремля рукой помахал и сказал: “Передавай привет Васе”. Вот, понял? Сам Сталин. Ну штё (штьо) тебе ещё надо?
   - Тепер мені нічого вже не треба. Я віддаю себе Богу, - рішуче відповів я Галі. Штьокать з тобою не буду, бо, - розказував мені дідусь Марко, - ми з козацького роду, ми не москалі, і нам гріх штьокать. Зрозуміла?
   І раптом, вже зовсім спокійно питаю:
   - Галю, а ти ким будеш, коли виростеш?
   - Артисткою, как Шульженко.
   - Артисткою? Ну й будь! А я пішов. Картоплю поможу бабусі копать.
   - А нам папа вчера корзину винограда привёз. Хочешь?
   - Ні. Піду до бабусі. Їж сама. Без мене. Бувай, штьокалка!
   ...Більше півстоліття промайнуло з тих пір. Бозна, де тепер Галя... Травою поросли стежки, по яких ми ходили в школу. І давно вже немає батьківських хат, в яких нам, дітям, так щиро жилось. І сліду від них не зосталось, під чиїсь огороди все розорали. І скрізь – пустка, тиша. Як і не було нічого. Не бігав я по толоці, не калатало моє серце, не піднімав над хатами куряву голова колгоспу Іван Петрович, коли проїжджав на своїй, одній на все село машині «Волзі». А в школі, де ми з Галею сиділи на першій парті, свинарник...
   Хто ж ми тепер такі? Що за люди? Без святої пам'яті про дідів-прадідів. Без Богом даної рідної мови. Без ласкавої української хати. Без бабусиного борщу… Перевертні? Зрадники? Полонені? Невільники? Кріпаки? Холуї? Чужинці? Манкурти? Яничари? Нехристі? Хто ми?!..

* * *

Всюди наші українські лиця,
але де не йди чи де не стань,
по-російськи чтокає столиця,
наче це не Київ, а Рязань.

Чтокають нащадки гречкосіїв
і нащадки козаків довкруж.
Витравила все святе Росія
з українських легковірних душ,
аби нас тримати за тубільців,
дворових індиків — не орлів.
Меншає свідомих українців,
більшає задурених хохлів…

Я іду, прибитий, по майдану
між чужими нашими людьми,
і кричати хочеться — Богдане,
злізь з коня, манкуртів врозуми!

Дитячий табір "Козацька фортеця" запрошує!

Пропонуємо прочитати "Вічник", "Многая літа, благая літа" та роман "Криничар".
Автор книг - Мирослав Дочинець.
Замовити книги можна за адресою: mido.mukachevo@rambler.ru

Можете залишити свій коментар

Додати картинку до свого повідомлення на http://ru.gravatar.com/

Захист від спаму *