Апостолів Петра і Павла
Щиро вітаємо Вас!Мира, Добра і Радості дай Вам Бог!Ласкаво просимо до нас у гості ! Welcome to visit us!
Cвятці10 червня - Неділя всіх святих.
|
Перекласти сайт |
|
Підписатися на новини |
|
|
Останні видання  |
|
|
Художник Володимир Єрмаков
Отець Василь і Микола Невидайло
|
__________________________________________________________________________________________________________________________
Людина на землі вивчає ту пісню, яку буде співати на Небі
Мірою любові є любов без міри
|
|
* * *
З розчиненими навстіж і усміхненими до всього світу очима, я, підстрибуючи босими ногами по зеленій толоці, збиваючи на ходу палицею жовті маківки молочаю, біг разом з усіма дітлахами зустрічати череду, що вже спроквола виповзала з-за ставка, після цілоденного випасу десь аж під Волохами. Чудовий надвечірній час! Ждеш його, ждеш цілий день, як найбільшого щастя, як найвищої радості! Там і Малка, корова наша, яку я так люблю, з важким, повним молока вим’ям, повертається додому...
- Вася, Вася! - Чую, гукає мене мій одноліток Славко Олійник (“німчин” - дражнили його, бо народила його мати від німця під час окупації і із-за цього з ним ніхто не дружив, проганяли геть, навіть коли купалися гуртом в ставку, а ми з ним були друзями, бо я чогось дуже жалів його).
Я зробив сальто на ходу і відгукнувся.
- Що, Славко?
- Та біда в тебе. Ти, може, ще й не знаєш про це.
- Що сталося?
- Та соромно й казати. Така ото біда.
- Ну що, що?!
- Та що? Галя твоя повернулась. Кудись далеко їздила. І знаєш, Васю, вона тепер не по-нашому балакає. Вона “штьокає”, як кацапка. Штьо? Штьо? Слухать навіть гидко!
В мене аж серце зупинилось і в очах потемніло.
- Та що це з нею? Не може такого бути! Вона ж хороша. Вона ж моя.
- Отож і біда, що твоя. А так, хай би штьокала собі - на сміх всім людям.
Боже, що ж робити?! - ніби проштрикнув мою душу цей виголос. Я й про корову забув. І вже за якусь мить був біля нашої хати.
- Мамо, мамо! Для чого ви мене оженили на Галі? Вона вже спортилась. Вона почала штьокать! Я не буду з нею жити!
- Синочку мій, Васю, заспокойся, нікуди вона не дінеться, поштьокає і перестане, - поралась біля кабиці мама, - а що поженили вас, як повели в перший клас, то тож ми хотіли як краще. От і домовились з її батьком, Іваном Петровичем, щоб ви сиділи в школі вдвох за першою партою. І вчительці про це сказали, бо, думали, як повиростаєте, то поберетеся і онуків нам на радість приведете...
- А якщо вона не перестане штьокать, тоді що, як бути?
- Та вже й не знаю, Васю, не думала ще про це. Не знаю, не знаю, рідненький. Може, будеш тоді весь свій вік вікувати наодинці. А може віддаси себе Богу. Хоч буде кому молитися за нас, поминать, коли нас не стане...
- А я тоді і бабусю буду поминати кожен день.
- І бабусю, і мене, і всіх... А ти сходи до Галі, побалакай. Що з нею? Де вона була? Сходи.
- Та ну її, не піду, - охолонув я, - завтра вранці коров до череди поженемо, там і побачимось. Ну її! Я краще піду Малці трави нарву на вечерю...
Все літо ми жили надворі, спали на сіні. Я лежав, дивився на засіяне яскравими зірочками небо і думав: “Ну й віддам себе Богові. Хай Він бере мене до Себе. Аби тільки не почати штьокать разом з Гальою. І без неї обійдусь. Ну й що? Подумаєш, яка цяця! Живуть же якось люди. І без неї проживу. Без неї, без неї... - засинаючи, шепотів я.
А ще до світ сонця я вже нетерпляче крутився: “Та хочби мама скоріше корову подоїли, щоб встигнути до череди. Там і Галя буде...”
Та де там! Не було Галі. Корову їхню сусідка привела.
- А Галя де? - підбіг я до неї.
- Та дома, ще спить. З дороги втомилася. Вчора ж тільки повернулися, в Саратов вони їздили. Це аж на Волзі, дуже далеко, їхать довго.
- І що вони там робили? Чого їздили?
- А хто його знає, піди сам спитай, Васю. Вона тобі сама й розкаже.
- Добре, піду, cпасибі.
І я пішов. Серце калаталось – жах! Їхній собака Рекс мене знав. Зрадів, заскавучав на прив’язі. Я жалів його, бо у нас собак не прив’язували: “Не треба, - казав дідусь, - хай бігають на волі. Нам злих собак не треба, в нас нема чого красти. А так - хоч раз гавкне вночі, того й досить... ”
Заходжу в двір. Тихо. Мабуть, нікого вдома немає. Я витяг з колодязя відро води і налив Рексу в миску біля собачої будки. Підійшов до вікна, постукав. І за хвилю на порозі стояла Галя. Я аж очі примружив: “Яка ж Галя красива!”
- А, Вася, ты штё (штьо?) так рано разбудил меня. Я устала. Штё (штьо?) тебе?
У мене аж коліна підігнулись.
- Штьокає!
- Ну, зайди в хату, если хочешь, - ширше відчиняє Галя двері.
Я переступив через поріг і сів на долівку в сінях, бо заходити далі, в інші кімнати, в хаті голови колгоспу не дозволялось.
- Да заходи, Вася, заходи, пока дома никого нет.
І я зайшов. А там, в кімнаті, Боже ти мій! - не було долівки, а був дерев’яний настил, по якому якось незвично, неприємно загупали мої босі ноги. І раптом, мені аж моторошно стало - з святого кутка, де в нашій хаті були ікони, на мене дивився Сталін. Він стояв серед українських хлібних полів, в одній руці держав шинель, а другою показував кудись далеко, незрозуміло куди. І пильно дививсь на мене.
- Да ты на приёмник, Вася, лучше посмотри, наверно не видел ещё никогда. Я сейчас включу тебе его.
Галя клацнула по якійсь кнопці і враз посередині приймача замиготіло зелене око, а потім почулися з нього якісь жахливі звуки: ж-ж-ж-ж...
- Що це?
- Та это Америку глушат, - пояснила всезнаюча Галя. - Я вот наших найду.
- Не треба! Виключ!
- Да штё (штьо) с тобой, Вася?
- Не хочу. Пішли звідси. Краще розкажи, чого почала штьокать? Ти ж мене зганьбила на все село!
- Так там все так разгаваривають, куды мы ездили.
- То там. А тут чого?
- Ой, не приставай, Вася! Подумаешь, важность какая. Ты вот послушай, мы же через Москву ехали. Так там сам товарищ Сталин мне с Кремля рукой помахал и сказал: “Передавай привет Васе”. Вот, понял? Сам Сталин. Ну штё (штьо) тебе ещё надо?
- Тепер мені нічого вже не треба. Я віддаю себе Богу, - рішуче відповів я Галі. Штьокать з тобою не буду, бо, - розказував мені дідусь Марко, - ми з козацького роду, ми не москалі, і нам гріх штьокать. Зрозуміла?
І раптом, вже зовсім спокійно питаю:
- Галю, а ти ким будеш, коли виростеш?
- Артисткою, как Шульженко.
- Артисткою? Ну й будь! А я пішов. Картоплю поможу бабусі копать.
- А нам папа вчера корзину винограда привёз. Хочешь?
- Ні. Піду до бабусі. Їж сама. Без мене. Бувай, штьокалка!
...Більше півстоліття промайнуло з тих пір. Бозна, де тепер Галя... Травою поросли стежки, по яких ми ходили в школу. І давно вже немає батьківських хат, в яких нам, дітям, так щиро жилось. І сліду від них не зосталось, під чиїсь огороди все розорали. І скрізь – пустка, тиша. Як і не було нічого. Не бігав я по толоці, не калатало моє серце, не піднімав над хатами куряву голова колгоспу Іван Петрович, коли проїжджав на своїй, одній на все село машині «Волзі». А в школі, де ми з Галею сиділи на першій парті, свинарник...
Хто ж ми тепер такі? Що за люди? Без святої пам'яті про дідів-прадідів. Без Богом даної рідної мови. Без ласкавої української хати. Без бабусиного борщу… Перевертні? Зрадники? Полонені? Невільники? Кріпаки? Холуї? Чужинці? Манкурти? Яничари? Нехристі? Хто ми?!..
* * *
Всюди наші українські лиця,
але де не йди чи де не стань,
по-російськи чтокає столиця,
наче це не Київ, а Рязань.
Чтокають нащадки гречкосіїв
і нащадки козаків довкруж.
Витравила все святе Росія
з українських легковірних душ,
аби нас тримати за тубільців,
дворових індиків — не орлів.
Меншає свідомих українців,
більшає задурених хохлів…
Я іду, прибитий, по майдану
між чужими нашими людьми,
і кричати хочеться — Богдане,
злізь з коня, манкуртів врозуми!
Пропонуємо прочитати "Вічник", "Многая літа, благая літа" та роман "Криничар".
Автор книг - Мирослав Дочинець.
Замовити книги можна за адресою: mido.mukachevo@rambler.ru
Можете залишити свій коментар