Сторож всесвіту

Posted By on 04.02.2012

Раїса ЛИША

Сторож всесвіту

Угору термін життя! Угору силу!
Угору, що зроблено! Угору, що треба зробити
Атхарваведа ІІ тис. до н.е.

«Ти дивишся на мене й гадаєш, хто я, звідки родом…» Такий нехитрий напис доважив, за існуючою традицією, невідомий український маляр XVIII ст. до свого «Козака Мамая». Проте таємничі «мамаї» збуджують уяву насамперед не мистецьким обігруванням, зокрема й засобу «парсуни», а чимось винятково важливим, що приховане в іконографії образу. Інтермедійно-бурлескні озивання до дій Мамая не стягують його з неба, а лише контрастно відтінюють мітичну істоту героя.
Та й як не вдивлятися, коли так любовно й вишукано живописно змальовано не лише козака, а й навіть подробиці клейнодів. Кожна річ: кінь, дуб, бандура, штоф, карафа, аскетичний лицарський обладунок — перебуває у якійсь внутрішній непорушній єдності з героєм, здається, також усвідомлює високу вибраність свого служіння, яке пульсує в кольорах і пластиці та в промов¬лянні символів-архетипів один до одного й назовні — у світ.

Однак, може видатися дивним: змальовано героя міту, проте не змальовано його… подвигів. Композиція канону, міцна й до¬вершена, але умовна й статична (безсюжетна), головну увагу наголошує на глибоко зосередженій поставі козака, який сидить під дубом — на землі, посеред всесвіту — по-східному схрестивши ноги, та грає на бандурі; в іншому варіанті канону — «Козак — душа правдивая» — бандура лежить збо¬ку, руки смиренно складені поперед себе, очі напівприкриті повіками. Такий же уважно чутливий та заглиблений і його кінь, і кожна річ, що наче випромінює сяйво. І навіть краса дівчини, що світить так само смиренно й небесно десь у просторі-часі. Щоправда, на другому плані в зменшеному вигляді інколи зображено сувору, суто ре¬альну яву визвольної боротьби козацтва, що надає творові ознак героїчного епосу, зокрема, народних дум. Та і в цих сценах наголошено насамперед відвагу й офіру лицарів, котрі покладають життя за волю Вітчизни. Часом бачимо козака, підвішеного ворогами на дереві униз головою. Буває, що страчено ворога. Це шар міту — часовий. Головний же зміст — надчасний. Через нього переломлюється й те, що в часі, — земне існування.
Серед додаткових до основної композиції сцен є такі, що ніби зближують ці різні виміри, тобто вже суто мітичні. Наприклад, вороги стріляють у Мамая, та вбити не можуть. Козак, незважаючи на кулі, сидить, як і раніше, грає на бандурі. Отже, композиція картини знов-таки повертає до зосередженої постави Мамая, куль¬турного героя, лицаря Правди («душі правдивої»), який офірно утверджує не просто земну волю, але те, що перевищує земні мірки,—за девізом козацьким—«волю і віру Христову». Духове зусилля самопожертви створює диво — герой переростає межі (стан) свого земного існування і стає безсмертним, тобто приналежним до божественної сутности буття. Саме поновлену (врятовану) єдність світу (світотворчий зв’язок між Богом і людиною), як найголовніший подвиг героя і водночас як абсолютний сенс людського життя, й зображено в картині—міті про козака Мамая, що досягнув безсмертя. Саме цей сакральний зміст сповнює твір дивною красою і напругою життя.
Отож зрозуміло, чому ця картина була над¬звичайно поширена в Україні. Іі тримали навіть поруч із святими іконами, як своєрідний духовий оберіг, малювали на скринях та дверях. Чи не є то праміт української екзистенції? Зразки картин про Мамая, що збереглися, належать головно до XVIII-ХІХ ст. (Хоча є й поодинокі з ХVI-ХVII ст.) Однак її образна символіка, як і вся сутність міту, дихає таємничою метафізичною архаїкою й сповнює малярський твір незглибимою всесвітністю та всечасністю. Вочевидь, що найглибший зміст міту та його трансформація від часів індоарійськоі Аратти наших пращурів, які жили на Подунав’ї та Подніпров’ї у ІV-ІІІ тисячоліттях до н.е. (а що початки міту саме там, стверджу¬ють чимало дослідників),—до часів христи¬янських (козацьких) — відкривається через осягнення його прадавньої символіки світобудови і світобуття.
Платон Білецький, зокрема, вказує на таємничу подібність «мамаїв» до зразків мистецтва скитських часів та давніших (постава Будди). Відомий історик і археолог, дослідник курганів Юрій Шилов вбачає предтечу Козака Мамая в індоарійському Гандгарві — втіленням якого ставала людина, котра добровільно віддавала себе на при¬несення жертви, заради відновлення духо¬вого зв’язку — космічного ладу між земним світом живих, потойбіччям — світом мерт¬вих і світом небесним, рятуючи цим земний світ від хаосу й западання у небуття. Це був самотній вершник, що мав — за власним покликом — цілий рік з конем блукати в степу—у часі і просторі,—готуючи свій дух і тіло до місії спасіння. Після смерти він перетворювався у вічне (безсмертне) первісно божественне начало, засіваючи сяйвом духу простір і час і просвітлюючи майбутнє. Згідно з мітами Рігведи, через пожертву відбувається самозародження — творення всесвіту.
Поховання тих, хто став втіленням Гандгарви, досліджені в кількох курганах на Подніпров’ї. (Зображення такого вершника є на відомому Керносівському ідолі). Символіка поховань тісно пов’язана з символікою міту про Козака Мамая. Найперше, вірний лицарський кінь — символ сонця, руху життя і приналежности до світу небесного. Стріли, лук і спис у аріїв — символи спрямованости людини у небо. Сама людина уявлялася водночас як стріла і вісь всесвіту. Штоф і карафа символізують напій безсмертя, «живу воду» неба. Шапка з заокругленим низьким верхом вказує на поєднання світу живих і мертвих (на відміну від шапки з гострим верхом, що є символом єдности земного й небесного). Дуб, під яким незмінно перебуває Козак Мамай,—то світове древо, що зв’язує потойбічний і небесний світи, а також є джерелом без¬смертя. Бандура чи кобза символізує Слово, що є виявом Правди. Може, саме звук бандури доносить до нас; що пращури українців — арії — у такі давні часи, що важко це й уявити, хіба можна духом відчути, — знали закони всесвіту і буття й прозирали прихід у світ Спасителя — Сина Божого. А усвідомлюючи людське життя як священний дар Божий, намагалися не згубити животворчу нитку неба, посилаючи гінців духу й любови до Бога. Характерно, що як арії — творці праміту, так і їхні нащадки епохи козацтва — відчували співмірність людини, що має відвагу жити за волею Божою (погляньмо знову на смиренного й водночас велично заглибленого Мамая), — з вічністю і безсмертям. На терезах життя, як тоді, так і нині, виважується дух і сутність людини, у протиборстві буття и небуття. Через безліч надскладних асоціяцій картина-міт про Мамая виводить на сакральне, образно-інтуїтивне сприйняття світу — безмірного й вічного. І тим повертає відчуття справжности життя.
Для чого українці так вперто малювали «мамаїв»? Чому в степу стояли кам’яні «мамаї»? Напевне тому, що життя, аби збутися, потребує відваги героя й жертовности. Воно потребує також — як в минулому, так і сьогодні — культурного героя українського «порубіжжя» — як історично-географічного, чи геополітичного, так і метафізичного — екзистенціяльгого, — і Козак Мамай є тим всеохопно буттєвим сторожем українського всесвіту.

козак мамай


Comments

Oдин коментар з “Сторож всесвіту”

  1. Олександра:

    Я вражена таким глибоким аналізом образа . Вдячна за образну ібагату річ!

Можете залишити свій коментар

Захист від спаму *