Рубанівське » 27 серпня — 30 вересня 2016

27 серпня — 30 вересня 2016

Posted By on 01.09.2016

27 серпня, субота
Перенесення мощей прп. Феодосія
Києво-Печерського (1091)

Вечірня з 18:00
- 160 років від дня народження
Івана Яковича Франка (27 серпня 1856,
Нагуєвичі, Дрогобицький повіт, Австрійська
імперія – 28 травня 1916, Львів, Австро-Угорщина).
Український письменник, поет, публіцист,
перекладач, учений, громадський
і політичний діяч. Доктор філософії (1893),
дійсний член Наукового товариства
імені Шевченка (1899), почесний доктор
Харківського університету.
 

 
Усебічно обдарований, енциклопедично освічений, надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем, видавцем. Сюжети для творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, з першоджерел людської культури – зі Сходу, античної доби, Ренесансу. Був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.
Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

ХХ

(З поеми “Мойсей”)

 

Ходить туга по голій горі,
Мов туман по пустині,
Сіє думи й бажання свої
По широкій країні.

 

Сипле цвіти й листки, що давно
Вже зів’яли й пожовкли,
Підіймає в душі голоси,
Що давно вже замовкли.

 

Що ще вчора байдужне було,
Нині любе й шановне;
Що ще вчора топтав, оплював,
Нині святості повне.

 

У гебрейському таборі ніч
Проминула в тривозі;
Скоро світ, всі глядять: він ще там,
На скалистій віднозі?

 

Ні, нема! І було те «нема»,
Мов жах смерті холодний.
Чули всі: щезло те, без чого
Жить ніхто з них не годний.

 

Те незриме, несхопне, що все
Поміж ними горіло,
Що давало їм смисл життєвий,
Просвітляло і гріло.

 

І безмежна скорбота лягла
На затвердле сумління,
І весь табір мов чаром попав
В отупіння й зомління.

 

Одні одним у лиця бліді
Поглядали без впину,
Мов убійці, що вбили у сні
Найдорожчу людину.

 

Чути тупіт. Чи вихор в степу?
Чи збуваєсь пророцтво?
Се Єгошуа, князь конюхів,
І за ним парубоцтво.

 

Гонять стада, кудись-то спішать...
Чи де напад ворожий?
Всіх їх гонить безіменний страх,
Невідомий перст Божий,

 

Голод духу і жах самоти
І безодні старої...
А Єгошуа зично кричить:
«До походу! До зброї!»

 

І зірвався той крик, мов орел,
Над німою юрбою,
Покотився луною до гір:
«До походу! До бою!»

 

Ще момент — і прокинуться всі
З остовпіння тупого,
І не знатиме жаден, що вмить
Приступило до нього.

 

Ще момент — і Єгошуї крик
Гірл сто тисяч повторить;
Із номадів лінивих ся мить
Люд героїв сотворить.

 

Задуднять — і пустині пісок
На болото замісять,
Авірона камінням поб’ють,
А Датана повісять.

 

Через гори полинуть, як птах,
Йордан в бризки розкроплять,
Єрихонськії мури, мов лід,
Звуком трубним розтоплять.

 

І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху...

 

 

28 серпня, Неділя 10-та після П’ятдесятниці
Успіння Пресвятої Богородиці.
Перша Пречиста


Літургія з 8:00
– 95 років від дня смерті
Григорія Аврамовича Чупринки
(27 листопада 1879, с. Гоголів –
28 серпня 1921, Київ). Український поет,
політик, борець за самостійність України.
Прізвище Чупринки взяв за підпільний
псевдонім генерал-хорунжий УПА
Роман Шухевич («Тарас Чупринка»).
Загалом Чупринка опублікував 423 вірші
українською мовою та 22 рецензії.

У січні 1921 р. співробітники Київської ЧеКа
заарештували поета і 28 серпня того ж року
він був розстріляний.

Як спалахне серце кволе,
Палом страчених надій,
Я прийду до тебе, Доле,
На страшне криваве поле,
На останній смертний бій.
 

29 серпня, понеділок
Хлібний Спас

Літургія з 8:00
– 30 років із дня смерті
Катерини Миронівни Зарицької
(3 листопада 1914; м. Коломия,
Королівство Галичини та Володимирії,
Австро-Угорська імперія - 29 серпня 1986;
м. Волочиськ, Хмельницька область, УРСР).
Членкиня ОУН, зв’язкова Романа Шухевича,
організатор і керівник Українського Червоного Хреста,
дружина Михайла Сороки, донька видатного
математика Мирона Зарицького,
мати художника Богдана Сороки.

Еліта найвищої проби
Сумною була арифметика життя Катрусі:
Катерина Зарицька народилася 3 листопада 1914 року.
З 72-ох прожитих літ була ув’язнена – 25 років.
Її чоловік, Михайло Сорока народився 27 березня 1911 року.
З 60-ти прожитих літ був ув’язнений – 34 роки.
Разом із чоловіком відбули ув’язнення – 59 років.
З 32 років подружнього життя разом були – 4 місяці.
Катерина Зарицька народилася 3 листопада 1914 р. у м. Коломиї в родині професора математики Мирона Зарицького та Володимири з дому Зофійовських. Освіту здобувала в Тернопільській українській державній гімназії, а згодом, коли сім’я у 1925 р. переїхала до Львова, продовжила студії у приватній жіночій гімназії сестер-василіянок. У травні 1932 р. успішно склала іспит зрілості та вступила до Львівської Політехніки – відділ земельної та водної інженерії.
Двадцятирічну Катрусю було заарештовано у справі вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, звинувачено у сприянні втечі Гриця Мацейка й ув’язнено на вісім років (звільнена у травні 1939). Відбуваючи покарання у Станіславській в’язниці, Катря зустріла товариша дитячих років Михайла Сороку. Михайло співав у церковному хорі при тюремній капличці, а Катруся ходила туди на богослужіння. У них обох попереду був п’ятирічний термін ув’язнення «за націоналістичну діяльність». Перемовлятися між собою в каплиці політичним заборонялося, тому розмовляли лише їхні очі. А посередником між їхніми серцями був душпастир Тарнавецький, через якого Катруся й Михайло листувалися. Після звільнення з в’язниці Катерина та Михайло 5 листопада 1939 року взяли шлюб у церкві Св. Юра. Настали щасливі дні їхнього подружнього життя. Михайло вступив до Львівського університету на математичний факультет, відвідував мистецькі курси. Цілих чотири місяці вони насолоджувалися життям.
22 березня «визволителі» постукали в їхній дім, щоб Катрусю «викликати на розмову». Михайло заступився за дружину, тому і його арештували. Так «націоналіста» відправили до 2-ої Львівської тюрми, а «націоналістку» – у «Бригідки». Там і народився у Катрусі Богдан Сорока
(відомий художник-графік).

Михайло довідався про народження сина у Воркуті. Він мріяв почути перший крик свого сина й побачити усміх своєї коханої дружини, встелити ложе щасливої матері квітами й прихилити до них безхмарне небо, але попереду було 34 (!) роки концтаборів. М.Сорока став організатором руху спротиву в’язнів «ОУН-Північ», одним із головних завдань якого було моральне та фізичне збереження українців у таборах і поселеннях.
Навесні 1949 року М.Сорока повернувся до Львова, але його Катруся – член ОУН, організатор і керівник Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкова Романа Шухевича каралася в таборах. Уже в червні Михайло був схоплений органами НКВС просто на вулиці та засуджений «особым совещанием г. Москвы» на поселення в Красноярський край за зв’язок з ОУН. Там 1952 року його знову арештували та звинуватили у зраді Батьківщини, антирадянській агітації, організації підпілля та підготовці повстання, яке за його відсутності відбулося у Воркутинських таборах. Після нечуваного жорстокого слідства (деякі в’язні, які проходили в цій справі, наклали на себе руки, один збожеволів, а багато оббрехало себе, не витримавши знущань), М.Сороку засудили до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі. 1954 року Сорока брав участь у Кінгірському повстанні політв’язнів. Від 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах. Скрізь, де був Михайло Сорока, його вважали ідейним патріархом політв’язнів радянських концтаборів.
Катерина ж несла свій хрест у Владимирській і Верхньо-Уральській тюрмах. Пряме листування з Михайлом було заборонене, тому вони спілкувалися через своїх батьків і сина Богдана. У в’язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу раніше за інших.

І ось, коли, підштовхувана сторожею, чоловіча теслярська бригада виходила на подвір’я перед третім тюремним корпусом, усі, немов за командою, піднімали очі. На вікно пральні, де стояла вона – сива висока мовчазна горда українська жінка. Вони знали, що така ж участь випала й на долю її чоловіка. Вони далеко один від одного, але вони завжди разом, у них була Голгофа – одна на двох. Й не перешкода їхній великій, святій любові тисячі кілометрів імперії.
І тоді всі – українці і литовці, євреї і росіяни, молдавани і вірмени салютували цій любові. Одні знімали шапки, інші віддавали честь, взявши руку під дашок…
16 червня 1971 року Михайло Сорока на 34-у році свого ув’язнення помер. Його тіло привезли у лікарню, що знаходилася всього за кількасот метрів від табірної зони суворого режиму, куди перевели Катерину Зарицьку. Вона благала табірне начальство відпустити її, щоб попрощатися з тілом чоловіка, але їй того не дозволили.
28 вересня 1991 року з Мордовії перенесли в Україну прах Михайла Сороки.

Нарешті вони зустрілися:
у Львові, на Личаківському цвинтарі…

Ганна Черкаська

 

– 165 років від дня народження
Андрія Івановича Желябова (1851 - 15 квітня 1881).
Революціонер-народник.
Андрій Желябов побачив світ 29 серпня 1851 р. у маєтку Султанівка Феодосійського повіту Таврійської губернії у родині кріпака. Змалку любив море і волю, тому після гімназії в Керчі подався до Одеси, щоб в університеті одержати юридичну освіту й стати захисником свободи. На жаль, через два роки за участь у студентських виступах був відрахований з університету, мав покинути місто.

20-літній красень, ерудит став домашнім учителем дочок цукрозаводчика-мільйонера Семена Яхненка у м. Городище Київської губернії. Тут Андрій знайшов своє кохання: Ольга Яхненко стала його дружиною, невдовзі у них народився син, але закоханість минула – і молоді розлучилися.
Андрій так прагнув змін! Переїхав до Києва, жив під псевдо Тарас, підтримував зв`язки з «Київською громадою», із Драгомановим, В. Антоновичем. За участь в українському народницькому русі неодноразово заарештовувався. Але фатального кохання уникнути не вдалося. Молодша за нього графиня Софія Перовська, правнука гетьмана Кирила Розумовського стала його цивільною дружиною.
Щоб збудить хиренну волю у сплячій країні, Желябов обрав шлях індивідуального терору. Він створив у Києві та Одесі гуртки «Народна воля», став членом виконавчого комітету. Спадкоємець величезних статків Дмитро Лизогуб – головний фінансист терористів. Основною метою члени організації вважали фізичне знищення царя Олександра ІІ, тому підготували 8 замахів на самодержця.
27 лютого 1881 був випадково арештований на квартирі свого товариша.
Софія Петровська взяла на себе організацію замаху. За помахом її батистової хустинки 1 березня І. Гриневецький кинув бомбу в царя та й підірвався. Після арешту С. Перовської на Невському проспекті 10 березня 1881 Желябов домігся, щоб його долучили до числа учасників процесу про царевбивство. На суді відмовився від захисника. У заключному слові визнав, що відмовився б від терору, якби «була можливість мирної пропаганди ідей».
Вони прожили недовго (він – 29 років, вона – 27) і померли в один день і в один час 15 квітня 1881 року о 9:20 ранку на ешафоті Андрій і Софія поцілувалися востаннє перед повішенням.

Ганна Черкаська
Книга, яка підтверджує
авторитет української мови

– 455 років тому (29 серпня 1561 р.) завершена робота над пам’ятником коханню – Пересопницьким Євангелієм. Ця книга підтвердила авторитет української мови.
Ім’я книзі дало древнє місто Пересопниця на високому березі, на перетині річок Стугна і Горинь, що було колись замком, оточеним стінами й оборонним земляним валом, – «переспоєм» (тому – Пересопниця). Місто з XII ст. було резиденцією князів В’ячеслава, Гліба і Андрія, Ізяслава Мстиславовича, Галицького Данила Романовича. Саме у Пересопниці вінчалися батьки знаменитої Ярославни.

Замовила книгу волинська княгиня Анастасія Юріївна Заславська (в дівоцтві Гольшанська-Дубровицька). Дочка київського воєводи Юрія Івановича Гольшанського 15-річною вийшла заміж за князя Кузьму Івановича Заславського з роду князів Острозьких. Народила від нього двох дітей: Януша та Ганну. Після загибелі чоловіка в пам’ять про нього замовила й профінансувала переклад Євангелія на «мову роду нашого», тобто канонізувала сучасну їй українську мову. Про княгиню Жеславську (вона ж Заславська) повідомляється в післямові до Євангелія, що вона прийняла чернечий постріг з ім’ям Параскева і стала ігуменією цього монастиря. Після завершення перекладу Євангелія (1561 р.) княгиня упокоїлася.
Роботу над Євангелієм розпочали 15 серпня 1556 р. у Свято-Троїцькому монастирі (Заслав на Волині, нині місто Ізяслав Хмельницької області), завершили 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому монастирі (тепер Рівненський район Рівненської обл.). Як свідчить приписка в рукопису, переклали Євангеліє 1556-1561 син протопопа Михайло Василевич зі Сянока (Лемківщина) та архімандрит Пречистенського монастиря Григорій у с. Двірці й м. Пересопниці (тепер Рівненська обл.).
З часу свого завершення пам’ятка зберігалася в Пересопницькому монастирі.
17 квітня 1701 р. гетьман України Іван Мазепа викупив у католиків книгу та подарував її Переяславському кафедральному собору. З 1799 р. зберігалася в бібліотеці Переяславської семінарії, згодом – у Полтавській семінарії, в Полтавському історико-краєзнавчому музеї, в заповіднику «Києво-Печерська лавра».
Із 24 грудня 1948 року – у відділі рукопису Бібліотеки АН УРСР (нині Національна бібліотека України ім.В.Вернадського), де й зберігається тепер.
Вага книги – 9 кг 300 г.

Ганна Черкаська

 

30 серпня, вівторок
Прп. Аліпія, іконописця Києво-Печерського (649)

До нашого часу збереглося лише одне творіння славетного печерського іконописця –
ікона Богоматір Свенська-Печерська, яка з

1288 року була головною святинею Успенського Свенського монастиря Брянська, а після знищення монастирського собору у 1927 р. перебуває у Третяковській галереї.
 
3 вересня, субота
Прп. Аврамія Працелюбного,
Києво-Печерського (ХІІІ)

Вечірня з 18:00
 
4 вересня, Неділя 11-та після П’ятдесятниці
Літургія з 8:00

 
8 вересня, четвер
Стрітення Вишгородської
(Володимирської)
ікони Пресвятої Богородиці

 
10 вересня, субота
Знайдення мощей прп. Іова Почаївського (1659).
Собор прпп. отців Києво-Печерських,
в Дальніх печерах

Вечірня з 18:00
 
11 вересня, Неділя 12-та після П’ятдесятниці
Усікновення глави Іоанна Предтечі
Літургія з 8:00

 
14 вересня, середа
Початок індикту – Церковне Новоліття
 
15 вересня, четвер
Прпп. Антонія (1073) і Феодосія (1074)
Києво-Печерських

 
18 вересня, Неділя 13-та після П’ятдесятниці
Літургія з 8:00

 
19 вересня, понеділок
Спомин чуда Архистратига Михаїла в Хонах (IV)

 
20 вересня, вівторок
Прмч. Макарія Канівського (1678)
Вечірня з 18:00
 
– 125  років від дня народження Павла Петровича Филиповича (1891-1937), українського поета.
Попри те, що Филипович ніколи не належав до будь-якої політичної партії і не брав надто активної участі в громадському житті, його заарештовано в серпні 1935 року НКВС і засуджено до страти. Невдовзі вирок було замінено на 10-річний термін ув’язнення.

Київ, 1923 р. Зліва направо, перший ряд: Максим Рильський, Юрій Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Григорій Михайлов, Михайло Вериківський. Другий ряд: Наталя Романович, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Павло Филипович. У третьому ряду стоять: Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко
 
Відбував покарання спочатку на Медвежій Горі (на північ від Ленінграда), згодом на Соловках. Вивезений звідти з великим етапом в’язнів Соловецької тюрми і страчений 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох поблизу Медвеж’єгорська (нині Республіка Карелія, РФ).
Трагічно склалася доля дружини Филиповича - Марії Андріївни. Не витримавши горя, вона збожеволіла. 1939 року (чоловіка вже не було серед живих), “зважаючи” на її прохання перевести її до чоловіка на Колиму, її вислали до Караганди. Подальша її доля невідома.

 

Мономах
 
Дивився з вежі
На темний бір,
Там слід ведмежий
І вовчий зір.
 
Там бродять тури
У далині.
А дуб похмурий
Ковтає дні.
 
Дививсь і зброю
Стиснув хутчій,
Соколів двоє
Враз не плечі.
 
Бичача шия,
Мов камінь крик.
Не Візантія —
До степу звик.
 
Залізна шкіра,
Серце тверде —
На роги звіра
Не попаде.
 
О Мономаше!
Ти не навчай,
Що щастя наше —
Покора й рай.
 
Зійдуть на попіл
Бліді ченці,
А спис і сокіл
В твоїй руці!
 
Гримить відвага
На всі віки —
Той крик варяга,
Той стиск руки!
Павло Филипович

 

21 вересня, середа
Різдво Пресвятої Богородиці
Друга Пречиста


Літургія з 8:00
 
24 вересня, субота
Вечірня з 18:00
 
25 вересня, Неділя 14-та після П’ятдесятниці
Літургія з 8:00

 
26 вересня, понеділок
Вечірня з 18:00
 
27 вересня, вівторок
Воздвиження

Літургія з 8:00
 
30 вересня, п’ятниця
Мцц. Віри, Надії, Любови
та матері їх Софії (137)
Богослужіння з 8:00

Comments