Сон Миколи Гоголя

Posted By on 07.12.2012

Микола Гоголь
160 років із дня смерті
(1809, Сорочинці, Полтавська губернія - 1852, Москва)

Сон Миколи Гоголя
(уривок)

І  начеб  накликаний  думками  про  нього,  знову,  вже  в  півсвітанкових  небесах,  навпроти  зграї  пір’їн  перистих  хмарок,  явився  Миколі  Іоанн  Златоуст,  але  настільки  віддалений,  що  тільки  нагадував  собою  предивного,  біло-золотого  (“Як  шестикрилий  серафим...”),  онімленого  жайвора,  що  завис  у  просторі  між  двома  Гоголями,  немов  докір  небес  і  долі  або  ж  знак  того,  “що  доконечно  повинно  вирішитися  у  мені  сьогодні.  Чому  тільки  сьогодні?..  Невже  се  мій  судний  день?..  Як  там  ти  ствердив  у  своїй  передсмертній  “Сповіді”,  недолугій  (і  під  судний  день  ти  не  спроможен  роз-ку-си-ти  сей,  безумно  закручений,  не-ви-рі-шу-ва-ний  світ!),  хаосно  розкиданій,  немов  бібки  по  овечій  отарі,  що  вже  давно  пройшла  й  так  презирливо  поминула  тебе:  немов  ти  останній,  найзанедбаніший  чоловік  під  Божими  небесами!  Ага,  думалось-писалося  таке:  “Як  би  там  не  велося,  але  в  такій  справі,  де  присутніє  доля  душі,  неможливо  так  рішуче  прозвіщати  вирок.  Тут  і  щонайглибинніший  душознавець  замислиться.  В  душевній  справі  важко  і  над  людиною  звичайною  прозвістити  суд.

Є  такі  речі,  котрі  не  підвладні  холодному  розмислу,  яким  би  розумним  не  був  мислячий,  які  осягаються  тільки  у  хвилини  такого  душевного  ладу,  коли  власна  душа  наша  прихильна  до  сповіді,  до  звернення  до  себе,  до  зневаження  себе,  а  не  інших...”  Господи,  звучить  тільки  одна  засторога.  Ось,  саме  в  сій  точці,  ти,  голубок  сизий,  вже  не  месія,  а  тільки  нещасний,  занепалий  душею  са-мо-ад-во-ка-тик  і  вельми  занизької  гільдії...  А  як  сам  себе  затемнив?  Це,  мабуть,  від  природи  душі  моєї,  розхохляцької:  напустити  такого  туману  в  очі  чужинця,  щоби  в  того  й  мізки  перевернулися  голічерев’я,  як  ото  риба  в  ріці  поснула...  в  очі  світу,  щоби  він  століттями  потому  очумувався,  розгадував  тебе  та  дивувався  твоїй,  на  його  погляд,  потайній,  глибшій  світу  премудрості...  Невже  це  одна  із  тво’їх  сокровенних  таїн  життя?  Напевне...  Було,  було!  що  раптом,  навіть  несподівано  для  тебе,  із  того  густого  туману  верзлася  тобі  якась  подоба  месії  у  твоїй  жалюгідній  персоні,  коли  ти, надто  після  “Мертвих  душ”,  повертався  із  загряниці  в  Рас-сєю:  кожен  шарпав  тебе  на  свій  бік,  кожен  топив  у  мерзотному  багні  іншого  ближнього  во  Христі,  кожен  намагався  постати  перед  тобою  таким  собі  безневинно-добродійним  янголом-спасителем...  і  головне,  душі  твоєї!  -  хоча  вона  воліла  рятуватися  тільки  від  тієї  навісної  публіки.  Мерзенна  суєта  суєт.  А  коли  ти  не  йшов  до  них,  кожен  чи  не  волав  із  амвона  своєї  ненависті  до  тебе:  “Безумець!  Шаленець!  Запродався  католикам,  самому  дияволу!!!”  І  нема  на  тих  прокажених  ради,  і  нема  сховку  від  них,  бо  дістають  аж  під  Римом  і  поза  Єрусалимом...”

Одірвавшись  від  неба,  Златоустова  серафимна  зоря,  перевтілюючись  у  чудовного,  срібноголового  старця,  знову  плинко  наближалася  до  Гоголя,  сіяла  живим  золотим  світлом,  і  мова  святого  була  благосно  прониклива,  хоча  й  печальна.

- Мені  дуже  й  дуже  жалко  тебе,  -  зовсім  тобі  батьківським  голосом  вів  Іоанн.  -  Бачу,  що  житіє  твоє  геть  істекло.  Але  радуйся  -  зазнаєш  життя  іншого,  небесного,  найістиннішого,  дійсно  щасливого.  Бо  ж  ти,  Попри  гріхи  свої,  так  ревно ще до родження  свого возлюбив  Всевишнього!

Так,  у  такій  мірі,  Його  давно  вже  ніхто  не  любив.  Се  -  дійсно  рідкісна,  як  для  світу  сього  безумного  та  гріховного,  Любов!

- То  чому  мені,  святотче,  так  претяжко  й  каторжно  ведеться  у  сім  світі?  -  палючою  жариною  спало  з  уст  Гоголя  таке  задавнене,  немов  неминуща  рана,  запитання.

- Катастрофа  твоя  і  твоєї  пречудовної,  просто  божественно-розкішної  Вітчизни,  -  що  ви  вічно  в  обороні,  себто  віки  віків  від  когось  захищаєтесь...

- Але,  святотче,  якби  ми  завжди  нападали,  себто  жадали  вічно  виснажливих  битов,  -  ми  давно  би  стали  останнім  прахом  у  світі...

Скільки-то  імперій  вже  зійшли  димом  і  кровію  істекли!..  Може,  то  наше  спасіння,  що  не  жадаємо  ми  битов?..  Може,  в  причину  тільки  сего  народ  мій  не-спро-мо-жен  народити  свого  рятівного  месію?!.

- Меч  о  двох  лезах,  -  тільки  кинув  Златоуст  і  примовк.

- Але  порадь  наостанок,  святотче,  як  праведно  витлумачити  такі  твої  слова,  вони  просто  подорожником  лягли  на  рану  душі  моєї...  ось  ці:  “Ні  ухилитися  від  битви  не  можна,  ні  самому  шукати  битви:  тоді  і  перемога  буде  цінніша”.

- Відчуваю,  що  дійсно  за  живе  зачепили  твої  серце  й  розум  ці  мої  словеса,  -  мовив  розчулено  Златоуст.  -  І  вони  надто,  аж  занадто  причетні  до  твоєї  душевної  справи,  бо  супротивні  істини  ці  дуже  часто,  немов  мечі,  схрещувались  у  тобі:  то  ти  дійсно,  особливо  замолоду,  шукав  битви,  але  ще  частіше  лякався  її  та  ухилявся  від  неї...  Ні,  не  лякайся: переможеш  ти,  але  вікторія  твоя  буде  занадто  пізня,  і  плодами  її  ти,  на  превеликий  жаль,  не  по-сма-ку-єш...  І  золотої  серцевини  своїх  змагань  не  бачитимеш...  Не  переймайся,    бо  плоди  пізнання  за  всіх  часів  -  дуже  пізні,  і,  як  правило,  той,  хто  їх  плекав  прямо  зі  свого  пречистого  серця,  вовік  ніколи  не  буде  ними  смакувати...  Як  Христос,  а  Він  задля  нас  і  заплодоносив  вселенською  любов’ю,  -  і  тільки  за  те  був  скараний...

- Господи!  Святотче  мій  премудрий,  та  не  міряй  моє  мерзенне  існування...  мірою  Христовою!  Благаю  тебе!!!  -  Стояв  на  колінах  Гоголь  у  світлі  високої  Полярної  зорі  перед  Златоустом.

- У  тім-то  й  суть  найвища,  сину  мій,  що  кожен  із  нас  повинен  міряти  себе,  кожен  свій  крочок  і  подих  тільки  і  тільки  мірою  від-Божою!  Тільки  тоді  повернеться  до  людини  втрачена  первісна  гармонія  і  ощасливиться  кожен  з  нас...

- Скажу  тобі,  святотче,  як  на  духу,  як  на  сповіді:  часами,  бувало,  я  навіть  марив  прийти  у  світ  сей  не  ким-небудь,  а  рятівним  месією...

Повідай  мені,  чи  не  забагато  гріха  в  тім  устремлінні?

- Коли  сумніваєшся  в  такій  місії,  тоді  зовсім  не  багато  гріха...

- Я  дійсно-дійсно  вельми  і  вельми  сум-ні-вав-ся:  як-то  мені  когось  кудись  кликати  та  ще  вести,  бо  ж  сам  дуже  часто  губився,  куди  мені  йти  та  ще  когось  вести  за  собою...  Се,  переконаний,  -  не  головна  роля  мого  жалюгідного  життя...  Адже  я  стільки  принижувався  і  навіть  ра-бу-вав  не  перед  кимось  там,  а  перед  самим  імператором!..  Господи,  куди  вже  нижче  падати?!  Знаю  певно  та  твердо:  ніщо  вже  не  винесе  мене,  мерзенного  блазня  імперії,  із  тої  безодні,  куди  я  сам  себе  власною  волею  поверг!..

- Ні,  сину  мій,  тут  не  зовсім  повна  істина...  Більше,  мабуть,  у  тім,  що  таки  імперія  он  як  боялася  твого  слова!  Се  -  головніше  від  іншого...

- Може,  й  лякалася,  але  ще  більше  воліла  знищити  мене,  як  ото  Шевченка,  Пушкіна  чи  Лєрмонтова...  Тим  часом  як  речеш  ти,  святотче,  я  вельми  часто  й  са-мо-зрад-ли-во  ухилявся  від  битви,  більше  ухилявся,  аніж  шукав  її...  А  коли  ти  обрався  буть  месією,  то  се  -  не  твій  путь!  То  так:  я  сам  себе  загнав  у  глухий  кут,  і  немає  мені  в  сім  стані  ради,  -  надривалися  серце  й  душа  Гоголя,  а  Златоуст  знову  щез  -  розтав  у  тривожному  світанні...

 


Микола Васильович Гоголь


1605 років із дня кончини Свт. Іоанна Золотоуста (407)


Comments

Oдин коментар з “Сон Миколи Гоголя”

  1. юрій:

    Повчально… Є над чим поміркувати.

Можете залишити свій коментар

Додати картинку до свого повідомлення на http://ru.gravatar.com/

Захист від спаму *