Марія Денисівна Єгорчатова

Posted By on 27.02.2013

25 серпня — 10 років від дня, коли відійшла до Бога Марія Денисівна Єгорчатова (5 серпня 1912 — 25 серпня 2002). Велика подвижниця, тружениця, молитвенниця і праведниця ХХ століття.

25-річною дівчиною комуністами була запроторена в Сибір за відмову вступати до колгоспу і відбула 25 років каторжної роботи на золотих копальнях Бодайболагу. А по закінченню терміну ув’язнення 40 років була вівтарницею в бодайбінській церкві Різдва Христового.


Марія Єгорчатова

Я по молодості ніяк не могла зрозуміти, навіщо треба йти в колгосп. Казала: “Що, я без нього прожити не можу?”. Ось і забрали мене в район. Збирали там всіх таких людей.
І повезли нас в Сибір — цілий, битком набитий, ешелон. Зупинилися на річці Лєні. А сюди, в Бодайбо, на великому пароплаві привезли в трюмі. На палубу не випускали, по нужді ми в діжку ходили.
А тут, в тайзі, була велика зона, обплутана колючим дротом, нас в неї і загнали, як худобу. І кожен начальник став вибирати собі робітників. Мене взяли на Амалик на лісоповал. Там в бараках і жили. Мені випало з іншими дорогу прокладати. Кінь не може вивезти, застрягне. Ми впрягаємось. Кайлами пробивали шлях. Не витримували деякі, тікали. Тільки куди втечеш? Все одно виловлювали. За втечу розстрілювали. Я боялася, а іноді було все одно. Так би й побігла, дуже по мамі нудьгувала. Не знаю як стрималася. Бог уберіг, молилася…
У 1956 році нас відпустили і я поїхала на батьківщину. А хати нашої батьківської там уже немає. І нікого немає — ні мами, ні батька. Десь під Архангельськом в таборах загинули. Поплакала я, погорювала, зібралася з духом, благословилася та й повернулася в Бодайбо.
Прибиральницею в готелі влаштувалася, в бараці притулилася. Дуже душею страждала. Тільки в церкві і відходила. Згодом барак знесли, мені квартирку дали. Так я і живу. Батюшці допомагаю. Адже хто Божого не робить, у того життя порожнє, марне…
А я дуже задоволена і дякую Богові. Біблію потихеньку читаю. Про Авраама з Сарою, про Йоакима і Анну.
Отець Василь каже, що я у нього вівтарницею буду і в новому храмі. Добре б, але — як Господь…


Марія Єгорчатова

*  *  *

У  Своїй  безмежній  доброті  Бог  не  залишає  людей  навіть  тоді,  коли  вони  забувають  про  Нього.  В  час  особливого  занепаду  віри  й  моралі  між  людьми,  Господь  посилає  їм  Своїх  обранців,  що  прикладом  невтомної  дієвої  святості  захоплюють  та  духовно  перемінюють  не  тільки  тих,  хто  поряд  з  ними  страждає  від  злоби  світу  цього,  але  навіть  цілі  народи.  Їхній  спасенний  вплив  відчутний  далеко  за  межами  їх  життєвого  часу  та  простору.  Одною  з  таких,  обраною  Богом,  була  Марія  Денисівна  Єгорчатова,  яка  в  умовах  двадцятип’ятирічної  каторги  в  Сибіру,  зберегла  душу  свою  в  світлі  і  силі  віри,  і  всупереч  всім  гонінням  і    стражданням  зосталась  до  свого  90-літнього  віку мудрою, лагідною,  доброю,  сумлінною,  турботливою,  переповненою  любов’ю  до  Бога  і  божого  творіння.  Ба,  навіть,  завжди  усміхненою  назустріч  всім…

*  *  *

Це  було на першому році мого служіння в  Бодайбо.  Взимку,  напередодні  великого  свята,  я  розтривожився.  Завтра  Богоявлення,  воду  в  церкві  святить  будем.  Все  Бодайбо  збереться.  Всім  святої  води  треба:  “Для  исцеления,  для  здоровья,  для  благополучия,  для  отворота,  от  сглаза,  для  успеха…”,  —  пояснюють  мені  бодайбінці,  питаючи,  коли  приходить  за  водою.

Господи,  що  ж  робити?  Я  ж  і  сам  досі  краду  воду  на  пошті,  поряд  з  церквою,  через  дорогу,  метрів  зо  двісті,  бо  в  Бодайбо  воду  розвозять  по  талонам,  а  священику  і  для  церкви  талони  не  видавались.

А  на  пошті  тільки  в  туалеті  був  кран  з  водою.  Ото  я  придивлюсь,  що  нікого  немає  близько,  і  біжу  з  відром  в  туалет.  Наберу  води  —  і  бігом  назад.  А  тут,  на  завтра,  треба  хоч  одну  бочку  наповнити.  Та  що  зробиш?  Іншого  виходу  не  бачу.

Синьо  вечоріє.  А  на  вулиці  густий  туман,  мороз  за  мінус  сорок.  Це  мені  на  руку.  Не  так  помітно  буде,  як  я  прокрадаюсь  на  пошту.

І  ось  я  біжу  в  черговий  раз,  відкриваю  двері  в  туалет  —  і  аж  відсахнувся  —  там  хтось…

- Не  лякайся,  отче,  це  я,  вівтарниця,  —  бачу  я  бабульку,  Марію  Денисівну,  з  двома  повними  цеберками  води.

- Ви  що  тут  робите,  бабулю!

- А  це  не  твоя  справа,  отче.  Йди  готуйся,  завтра  ж  велика  служба.  Тобі  відпочить  треба.  Та  й  тебе  як  побачать,  то  проженуть  звідси.  А  мене  тут  знають,  не  зачеплять.  Я  й  буду  тихенько  воду  носить.  Іди  собі,  отче.

- Та  ні,  бабулю,  краще  будь  моїм  прикриттям  на  всякий  випадок,  і  я  тоді  скоріше  сам  впораюсь,  —  вихопив  я  цеберки…  і  —  через  дорогу,  а  дорога  накатана,  слизька,  вода  хлюпає,  мокрі  руки  вкриваються  кригою  і  примерзають  до  дужок  відра.  Господи!

Заглядаю  в  бочку,  наполовину  вже  заповнена.  Ще  з  годиночку  побігать  —  і  гаразд.

Спішу  знову  на  пошту.  Дивлюсь,  щось  на  дорозі  валяється.  Господи!  Та  це  ж  бабуля!  Послизнулась,  впала,  вода  на  неї  вилилась,  відра  порозлітались,  встать  не  може,  скрижаніла…  І  я  біля  неї  повзаю.  Прямо  сміх  і  гріх  —  майже  перед  самими  вікнами  (як  і  пошта,  через  дорогу,  метрів  зі  сто)    найбагатшого  в  Росії  управління  «Лєназолото».  А  бабуля  ще  й  сміється:  “Ох-хо-хо!  Хотіла  тобі  помогти.  Незабаром  же  пошта  закриється…”

Ледве  дочвалали  знову  в  туалет,  добре,  що  хоч  якесь  тепло  в  ньому.

- Бабулю,  Ви  тільки  дивіться,  щоб  я  на  когось  не  натрапив.  Та  води  в  відра    набирайте.

І  діло  пішло  успішно.  До  закриття  пошти  упорались. Стоїть посеред церкви повна бочка води, аж парує.  Бабуля  накриває  бочку  українськими   рушничками.

В   церкву  заходять  школярі.    “А  мы  знаем  почему  святая  вода  не  портится,  нам  сегодня  в  школе  учителя  рассказали.  Поп  ночью  делает  электролиз  воды”,  —  розказують  діти.  Я  аж  очі  вирячив  від  здивування.  А  бабуля  “ничтоже  сумняшеся”  з  посмішкою  відповідає:  “Та  вже  й  зробив,  бачите,  як  ухекався.  Майже  дві  години  вкалював.  Так  що  скажіть  вчителям,  що  завтра  свята  вода  буде,  хай  приходять…”

А  наступного  дня,  після  Великого  освячення  води,  храм  наповнився  народом:

Люди!  Что  творится!  Разве  так  можно!?  Вы  же  в  храме!

Отдайте  мой  бидончик!  Не  толкайтесь!

Вы  же  меня  раздавите!  Как  вам  не  стыдно!

Це  бодайбінці  розбирають  святу  воду.

А  бабуля  знову  тільки  посміхається:  “Ой    скільки  народу!  Яка  благодать!”

- А  я  тобі,  отче,  свіженького  супу  з  тушонкою  принесла,  підігрійте  на  плиті,  та  хоч  повечеряйте,  посвяткуйте.  Бо  в  тебе  ж  талонів    ні  на  що  нема,  а  нам  видали  на  тушонку,  згущенку  та  масло.  Я  й  чаю  принесу.  Який  же  чудовий  день!  Справжня  Йордань!  Слава  Богу!

- З  Святом  Вас,  Марія  Денисівна,  вівтарниця  моя  рідненька!  Ваша  правда:  скільки  народу  —  стільки  й  благодаті!

Дай  Бог,  щоб  всі  добрими  стали!

Хай  всім  добре  живеться!

Свята  подяка  Вам,  бабулю!

*  *  *

Найдивовижнішу,  найціннішу  історію  людства  написали  святі.  Вони  вірою  і  любов’ю,  молитвою,  працею  і  самопожертвою,  боротьбою,  кров’ю  і  мученицькою  смертю  написали  двохтисячолітню  історію  християнства  на  землі,  сказавши  найсильніше  слово  правди  про  християнську  віру,  про  силу  Божої  ласки  і  свободу  людського  вибору.

Своїм  словом  й  ділом  написали  святі  історію  Божого  Царства  на  землі,  історію  прямування  людини  до  Бога  —  тією  дорогою,  яку  своїм  прикладом  і  словом  показав  Сам  Христос.  Життя  християнських  святих  було  християнством  на  практиці,  яке  можна  оглядати,  любити  і  наслідувати.  Життя  святих  є  тим  найвищим  щаблем  людської  культури,  на  яке  може  піднестись  людство  на  землі.

 


Comments

Oдин коментар з “Марія Денисівна Єгорчатова”

  1. Леонід Романюк:

    Блаженні чистії серцем, бо вони Бога узрять…

Можете залишити свій коментар

Захист від спаму *