Марія Денисівна Єгорчатова
Posted By Рубанівське on 27.02.2013
25 серпня — 10 років від дня, коли відійшла до Бога Марія Денисівна Єгорчатова (5 серпня 1912 — 25 серпня 2002). Велика подвижниця, тружениця, молитвенниця і праведниця ХХ століття.
25-річною дівчиною комуністами була запроторена в Сибір за відмову вступати до колгоспу і відбула 25 років каторжної роботи на золотих копальнях Бодайболагу. А по закінченню терміну ув’язнення 40 років була вівтарницею в бодайбінській церкві Різдва Христового.
Я по молодості ніяк не могла зрозуміти, навіщо треба йти в колгосп. Казала: “Що, я без нього прожити не можу?”. Ось і забрали мене в район. Збирали там всіх таких людей.
І повезли нас в Сибір — цілий, битком набитий, ешелон. Зупинилися на річці Лєні. А сюди, в Бодайбо, на великому пароплаві привезли в трюмі. На палубу не випускали, по нужді ми в діжку ходили.
А тут, в тайзі, була велика зона, обплутана колючим дротом, нас в неї і загнали, як худобу. І кожен начальник став вибирати собі робітників. Мене взяли на Амалик на лісоповал. Там в бараках і жили. Мені випало з іншими дорогу прокладати. Кінь не може вивезти, застрягне. Ми впрягаємось. Кайлами пробивали шлях. Не витримували деякі, тікали. Тільки куди втечеш? Все одно виловлювали. За втечу розстрілювали. Я боялася, а іноді було все одно. Так би й побігла, дуже по мамі нудьгувала. Не знаю як стрималася. Бог уберіг, молилася…
У 1956 році нас відпустили і я поїхала на батьківщину. А хати нашої батьківської там уже немає. І нікого немає — ні мами, ні батька. Десь під Архангельськом в таборах загинули. Поплакала я, погорювала, зібралася з духом, благословилася та й повернулася в Бодайбо.
Прибиральницею в готелі влаштувалася, в бараці притулилася. Дуже душею страждала. Тільки в церкві і відходила. Згодом барак знесли, мені квартирку дали. Так я і живу. Батюшці допомагаю. Адже хто Божого не робить, у того життя порожнє, марне…
А я дуже задоволена і дякую Богові. Біблію потихеньку читаю. Про Авраама з Сарою, про Йоакима і Анну.
Отець Василь каже, що я у нього вівтарницею буду і в новому храмі. Добре б, але — як Господь…
* * *
У Своїй безмежній доброті Бог не залишає людей навіть тоді, коли вони забувають про Нього. В час особливого занепаду віри й моралі між людьми, Господь посилає їм Своїх обранців, що прикладом невтомної дієвої святості захоплюють та духовно перемінюють не тільки тих, хто поряд з ними страждає від злоби світу цього, але навіть цілі народи. Їхній спасенний вплив відчутний далеко за межами їх життєвого часу та простору. Одною з таких, обраною Богом, була Марія Денисівна Єгорчатова, яка в умовах двадцятип’ятирічної каторги в Сибіру, зберегла душу свою в світлі і силі віри, і всупереч всім гонінням і стражданням зосталась до свого 90-літнього віку мудрою, лагідною, доброю, сумлінною, турботливою, переповненою любов’ю до Бога і божого творіння. Ба, навіть, завжди усміхненою назустріч всім…
* * *
Це було на першому році мого служіння в Бодайбо. Взимку, напередодні великого свята, я розтривожився. Завтра Богоявлення, воду в церкві святить будем. Все Бодайбо збереться. Всім святої води треба: “Для исцеления, для здоровья, для благополучия, для отворота, от сглаза, для успеха…”, — пояснюють мені бодайбінці, питаючи, коли приходить за водою.
Господи, що ж робити? Я ж і сам досі краду воду на пошті, поряд з церквою, через дорогу, метрів зо двісті, бо в Бодайбо воду розвозять по талонам, а священику і для церкви талони не видавались.
А на пошті тільки в туалеті був кран з водою. Ото я придивлюсь, що нікого немає близько, і біжу з відром в туалет. Наберу води — і бігом назад. А тут, на завтра, треба хоч одну бочку наповнити. Та що зробиш? Іншого виходу не бачу.
Синьо вечоріє. А на вулиці густий туман, мороз за мінус сорок. Це мені на руку. Не так помітно буде, як я прокрадаюсь на пошту.
І ось я біжу в черговий раз, відкриваю двері в туалет — і аж відсахнувся — там хтось…
- Не лякайся, отче, це я, вівтарниця, — бачу я бабульку, Марію Денисівну, з двома повними цеберками води.
- Ви що тут робите, бабулю!
- А це не твоя справа, отче. Йди готуйся, завтра ж велика служба. Тобі відпочить треба. Та й тебе як побачать, то проженуть звідси. А мене тут знають, не зачеплять. Я й буду тихенько воду носить. Іди собі, отче.
- Та ні, бабулю, краще будь моїм прикриттям на всякий випадок, і я тоді скоріше сам впораюсь, — вихопив я цеберки… і — через дорогу, а дорога накатана, слизька, вода хлюпає, мокрі руки вкриваються кригою і примерзають до дужок відра. Господи!
Заглядаю в бочку, наполовину вже заповнена. Ще з годиночку побігать — і гаразд.
Спішу знову на пошту. Дивлюсь, щось на дорозі валяється. Господи! Та це ж бабуля! Послизнулась, впала, вода на неї вилилась, відра порозлітались, встать не може, скрижаніла… І я біля неї повзаю. Прямо сміх і гріх — майже перед самими вікнами (як і пошта, через дорогу, метрів зі сто) найбагатшого в Росії управління «Лєназолото». А бабуля ще й сміється: “Ох-хо-хо! Хотіла тобі помогти. Незабаром же пошта закриється…”
Ледве дочвалали знову в туалет, добре, що хоч якесь тепло в ньому.
- Бабулю, Ви тільки дивіться, щоб я на когось не натрапив. Та води в відра набирайте.
І діло пішло успішно. До закриття пошти упорались. Стоїть посеред церкви повна бочка води, аж парує. Бабуля накриває бочку українськими рушничками.
В церкву заходять школярі. “А мы знаем почему святая вода не портится, нам сегодня в школе учителя рассказали. Поп ночью делает электролиз воды”, — розказують діти. Я аж очі вирячив від здивування. А бабуля “ничтоже сумняшеся” з посмішкою відповідає: “Та вже й зробив, бачите, як ухекався. Майже дві години вкалював. Так що скажіть вчителям, що завтра свята вода буде, хай приходять…”
А наступного дня, після Великого освячення води, храм наповнився народом:
— Люди! Что творится! Разве так можно!? Вы же в храме!
— Отдайте мой бидончик! Не толкайтесь!
— Вы же меня раздавите! Как вам не стыдно!
Це бодайбінці розбирають святу воду.
А бабуля знову тільки посміхається: “Ой скільки народу! Яка благодать!”
- А я тобі, отче, свіженького супу з тушонкою принесла, підігрійте на плиті, та хоч повечеряйте, посвяткуйте. Бо в тебе ж талонів ні на що нема, а нам видали на тушонку, згущенку та масло. Я й чаю принесу. Який же чудовий день! Справжня Йордань! Слава Богу!
- З Святом Вас, Марія Денисівна, вівтарниця моя рідненька! Ваша правда: скільки народу — стільки й благодаті!
Дай Бог, щоб всі добрими стали!
Хай всім добре живеться!
Свята подяка Вам, бабулю!
* * *
Найдивовижнішу, найціннішу історію людства написали святі. Вони вірою і любов’ю, молитвою, працею і самопожертвою, боротьбою, кров’ю і мученицькою смертю написали двохтисячолітню історію християнства на землі, сказавши найсильніше слово правди про християнську віру, про силу Божої ласки і свободу людського вибору.
Своїм словом й ділом написали святі історію Божого Царства на землі, історію прямування людини до Бога — тією дорогою, яку своїм прикладом і словом показав Сам Христос. Життя християнських святих було християнством на практиці, яке можна оглядати, любити і наслідувати. Життя святих є тим найвищим щаблем людської культури, на яке може піднестись людство на землі.
Блаженні чистії серцем, бо вони Бога узрять…