Рубанівське » Апостолів Петра і Павла

Апостолів Петра і Павла

Щиро вітаємо Вас!

Мира, Добра і Радості дай Вам Бог!

Ласкаво просимо до нас у гості !

Welcome to visit us!

 

Cвятці

10 червня — Неділя всіх святих.

Заговини на Петрів піст.

17 червня — Новомучеників та сповідників,
які в Україні та в інших землях
у ХХ столітті за Христа постраждали
18 червня — Блж. Ігоря,
вел. кн. Чернігівського і Київського (1150)
28 червня — Свт. Михаїла,
першого митр. Київського і всієї Русі (922)
1 липня — Прп. Леонтія,
канонарха Печерського (ХІV)
6 липня — Вишгородської ікони Божої Матері
7 липня — Різдво Хрестителя Іоанна
12 липня — Апостолів Петра і Павла.
Касперівської ікони Божої Матері

Богослужіння починаються о 8:00.
Хрещення та вінчання почнуться з 15 липня о 10:30


 

 

Шановні Брати і Сестри!

З великим сумом повідомляємо,
що в День Святого Духа, 4 червня 2012 року в 11-20 на 89-му році життя
відійшов у Всесвіт відомий письменник Микола Гаврилович Невидайло,
багатолітній політичний в’язень, честь і слава всієї Січеславщини.
Після всього, що він пережив на землі, молимось,
хай прийме Бог душу сучасного праведника України
в Рай Вічного Життя!
Час від часу ми друкували його твори,
в тому числі й особливий твір — «Homo homini lupus est».
Все це можна знайти і прочитати на нашому сайті.

13 липня — 40-й день преставлення
Миколи Гавриловича Невидайла
14 липня, в суботу — Поминальний день в Рубанівському Храмі Покрови:
панахида і поминальна трапеза о 10:00.
Запрошуємо на поминки.
На молитовну згадку про Миколу Гавриловича Невидайла
до його сороковин
видавництво «Навіки» видає книгу «Жага Волі»
для всіх, хто шанує пам’ять видатного письменника Січеславщини.


Перекласти сайт



Підписатися на новини


Останні видання


Художник Володимир Єрмаков
переглянути

переглянути

Отець Василь і Микола Невидайло


 

__________________________________________________________________________________________________________________________

Людина на землі вивчає ту пісню, яку буде співати на Небі
Мірою любові є любов без міри

 

 

* * *

   З розчиненими навстіж і усміхненими до всього світу очима, я, підстрибуючи босими ногами по зеленій толоці, збиваючи на ходу палицею жовті маківки молочаю, біг разом з усіма дітлахами зустрічати череду, що вже спроквола виповзала з-за ставка, після цілоденного випасу десь аж під Волохами. Чудовий надвечірній час! Ждеш його, ждеш цілий день, як найбільшого щастя, як найвищої радості! Там і Малка, корова наша, яку я так люблю, з важким, повним молока вим’ям, повертається додому…
   — Вася, Вася! — Чую, гукає мене мій одноліток Славко Олійник (“німчин” — дражнили його, бо народила його мати від німця під час окупації і із-за цього з ним ніхто не дружив, проганяли геть, навіть коли купалися гуртом в ставку, а ми з ним були друзями, бо я чогось дуже жалів його).
   Я зробив сальто на ходу і відгукнувся.
   — Що, Славко?
   — Та біда в тебе. Ти, може, ще й не знаєш про це.
   — Що сталося?
   — Та соромно й казати. Така ото біда.
   — Ну що, що?!
   — Та що? Галя твоя повернулась. Кудись далеко їздила. І знаєш, Васю, вона тепер не по-нашому балакає. Вона “штьокає”, як кацапка. Штьо? Штьо? Слухать навіть гидко!
   В мене аж серце зупинилось і в очах потемніло.
   — Та що це з нею? Не може такого бути! Вона ж хороша. Вона ж моя.
   — Отож і біда, що твоя. А так, хай би штьокала собі — на сміх всім людям.
   Боже, що ж робити?! — ніби проштрикнув мою душу цей виголос. Я й про корову забув. І вже за якусь мить був біля нашої хати.
   — Мамо, мамо! Для чого ви мене оженили на Галі? Вона вже спортилась. Вона почала штьокать! Я не буду з нею жити!
   — Синочку мій, Васю, заспокойся, нікуди вона не дінеться, поштьокає і перестане, — поралась біля кабиці мама, — а що поженили вас, як повели в перший клас, то тож ми хотіли як краще. От і домовились з її батьком, Іваном Петровичем, щоб ви сиділи в школі вдвох за першою партою. І вчительці про це сказали, бо, думали, як повиростаєте, то поберетеся і онуків нам на радість приведете…
   — А якщо вона не перестане штьокать, тоді що, як бути?
   — Та вже й не знаю, Васю, не думала ще про це. Не знаю, не знаю, рідненький. Може, будеш тоді весь свій вік вікувати наодинці. А може віддаси себе Богу. Хоч буде кому молитися за нас, поминать, коли нас не стане…
   — А я тоді і бабусю буду поминати кожен день.
   — І бабусю, і мене, і всіх… А ти сходи до Галі, побалакай. Що з нею? Де вона була? Сходи.
   — Та ну її, не піду, — охолонув я, — завтра вранці коров до череди поженемо, там і побачимось. Ну її! Я краще піду Малці трави нарву на вечерю…
   Все літо ми жили надворі, спали на сіні. Я лежав, дивився на засіяне яскравими зірочками небо і думав: “Ну й віддам себе Богові. Хай Він бере мене до Себе. Аби тільки не почати штьокать разом з Гальою. І без неї обійдусь. Ну й що? Подумаєш, яка цяця! Живуть же якось люди. І без неї проживу. Без неї, без неї… — засинаючи, шепотів я.
   А ще до світ сонця я вже нетерпляче крутився: “Та хочби мама скоріше корову подоїли, щоб встигнути до череди. Там і Галя буде…”
   Та де там! Не було Галі. Корову їхню сусідка привела.
   — А Галя де? — підбіг я до неї.
   — Та дома, ще спить. З дороги втомилася. Вчора ж тільки повернулися, в Саратов вони їздили. Це аж на Волзі, дуже далеко, їхать довго.
   — І що вони там робили? Чого їздили?
   — А хто його знає, піди сам спитай, Васю. Вона тобі сама й розкаже.
   — Добре, піду, cпасибі.
   І я пішов. Серце калаталось – жах! Їхній собака Рекс мене знав. Зрадів, заскавучав на прив’язі. Я жалів його, бо у нас собак не прив’язували: “Не треба, — казав дідусь, — хай бігають на волі. Нам злих собак не треба, в нас нема чого красти. А так — хоч раз гавкне вночі, того й досить… ”
   Заходжу в двір. Тихо. Мабуть, нікого вдома немає. Я витяг з колодязя відро води і налив Рексу в миску біля собачої будки. Підійшов до вікна, постукав. І за хвилю на порозі стояла Галя. Я аж очі примружив: “Яка ж Галя красива!”
   — А, Вася, ты штё (штьо?) так рано разбудил меня. Я устала. Штё (штьо?) тебе?
   У мене аж коліна підігнулись.
   — Штьокає!
   — Ну, зайди в хату, если хочешь, — ширше відчиняє Галя двері.
   Я переступив через поріг і сів на долівку в сінях, бо заходити далі, в інші кімнати, в хаті голови колгоспу не дозволялось.
   — Да заходи, Вася, заходи, пока дома никого нет.
   І я зайшов. А там, в кімнаті, Боже ти мій! — не було долівки, а був дерев’яний настил, по якому якось незвично, неприємно загупали мої босі ноги. І раптом, мені аж моторошно стало — з святого кутка, де в нашій хаті були ікони, на мене дивився Сталін. Він стояв серед українських хлібних полів, в одній руці держав шинель, а другою показував кудись далеко, незрозуміло куди. І пильно дививсь на мене.
   — Да ты на приёмник, Вася, лучше посмотри, наверно не видел ещё никогда. Я сейчас включу тебе его.
   Галя клацнула по якійсь кнопці і враз посередині приймача замиготіло зелене око, а потім почулися з нього якісь жахливі звуки: ж-ж-ж-ж…
   — Що це?
   — Та это Америку глушат, — пояснила всезнаюча Галя. — Я вот наших найду.
   — Не треба! Виключ!
   — Да штё (штьо) с тобой, Вася?
   — Не хочу. Пішли звідси. Краще розкажи, чого почала штьокать? Ти ж мене зганьбила на все село!
   — Так там все так разгаваривають, куды мы ездили.
   — То там. А тут чого?
   — Ой, не приставай, Вася! Подумаешь, важность какая. Ты вот послушай, мы же через Москву ехали. Так там сам товарищ Сталин мне с Кремля рукой помахал и сказал: “Передавай привет Васе”. Вот, понял? Сам Сталин. Ну штё (штьо) тебе ещё надо?
   — Тепер мені нічого вже не треба. Я віддаю себе Богу, — рішуче відповів я Галі. Штьокать з тобою не буду, бо, — розказував мені дідусь Марко, — ми з козацького роду, ми не москалі, і нам гріх штьокать. Зрозуміла?
   І раптом, вже зовсім спокійно питаю:
   — Галю, а ти ким будеш, коли виростеш?
   — Артисткою, как Шульженко.
   — Артисткою? Ну й будь! А я пішов. Картоплю поможу бабусі копать.
   — А нам папа вчера корзину винограда привёз. Хочешь?
   — Ні. Піду до бабусі. Їж сама. Без мене. Бувай, штьокалка!
   …Більше півстоліття промайнуло з тих пір. Бозна, де тепер Галя… Травою поросли стежки, по яких ми ходили в школу. І давно вже немає батьківських хат, в яких нам, дітям, так щиро жилось. І сліду від них не зосталось, під чиїсь огороди все розорали. І скрізь – пустка, тиша. Як і не було нічого. Не бігав я по толоці, не калатало моє серце, не піднімав над хатами куряву голова колгоспу Іван Петрович, коли проїжджав на своїй, одній на все село машині «Волзі». А в школі, де ми з Галею сиділи на першій парті, свинарник…
   Хто ж ми тепер такі? Що за люди? Без святої пам’яті про дідів-прадідів. Без Богом даної рідної мови. Без ласкавої української хати. Без бабусиного борщу… Перевертні? Зрадники? Полонені? Невільники? Кріпаки? Холуї? Чужинці? Манкурти? Яничари? Нехристі? Хто ми?!..

* * *

Всюди наші українські лиця,
але де не йди чи де не стань,
по-російськи чтокає столиця,
наче це не Київ, а Рязань.

Чтокають нащадки гречкосіїв
і нащадки козаків довкруж.
Витравила все святе Росія
з українських легковірних душ,
аби нас тримати за тубільців,
дворових індиків — не орлів.
Меншає свідомих українців,
більшає задурених хохлів…

Я іду, прибитий, по майдану
між чужими нашими людьми,
і кричати хочеться — Богдане,
злізь з коня, манкуртів врозуми!

Дитячий табір «Козацька фортеця» запрошує!

Пропонуємо прочитати «Вічник», «Многая літа, благая літа» та роман «Криничар».
Автор книг — Мирослав Дочинець.
Замовити книги можна за адресою: mido.mukachevo@rambler.ru

Можете залишити свій коментар

Захист від спаму *